В юриспруденції питання кваліфікації правових понять, категорій, явищ є одним із найбільш важливих та має особливе значення з позицій як науково-правової діяльності, так і правозастосування. Адже правові поняття, відображаючи або втілюючи певні правові якості, властивості явищ соціального буття, перетворюють соціальну реальність у правову. Водночас вони (правові поняття) є засобом упорядкування, систематизації права, виступають важливими елементами правових конструкцій і механізмів правового регулювання. Слушним також видається підхід, за яким сенс правових конструкцій вбачають у тому, що в їх будові відповідні поняття поєднуються в єдине ціле, на основі чого формуються певні логічні висновки, придатні до застосування щодо понять нижнього порядку [1, с. 51].

Завданням цієї статті визначено дослідити правове явище географічного зазначення та надати його цивільно-правову характеристику як об’єкта промислової власності.

Слід зазначити, що цивілістично-правові аспекти географічного зазначення досліджувалися такими вітчизняними науковцями, як: Г.О. Андрощук, Ю.Л. Бошицький, М. К. Галянтич, А.О. Кодинець, В.М. Крижна, О. М. Тараненко та іншими. Проте в їх працях здебільшого висвітлюються лише загальні питання географічного зазначення в системі права інтелектуальної власності. Окреслений же у цій роботі аспект проблематики щодо особливостей правового явища географічного зазначення як об’єкта промислової власності залишився практично поза увагою дослідників. Утім з’ясування належності його до певного виду об’єктів інтелектуальної власності дає можливості дослідити особливості правового режиму таких об’єктів та поліпшення правового регулювання у цій сфері. Нині це набуває важливого значення, оскільки в Україні у цій сфері спостерігаються певні негативні тенденції, що відзначають на державному рівні. Зокрема, наголошують на неконтрольованому використанні цих позначень, що призводить до розмивання, появи підробок, втрати репутації, довіри до цього унікального національного надбання. Тоді як географічні зазначення слугують захисту нематеріальних цінностей, таких як: ринкова диференціація, репутація, стандарти якості. Вони є також носіями культурної ідентичності нації, регіону, держави [2, с. 216]. Тож, заявлена тема є актуальною та заслуговує на окреме вивчення.

Значення наукової розробки цієї проблеми посилюється й тим, що в юридичній літературі висловлюються різні підходи щодо кваліфікації географічного зазначення. Так, в деяких роботах його розглядають як однопорядкову категорію в системі інтелектуальної власності [3]. Такий підхід, зокрема, властивий для тих досліджень [4, с. 815-822], в основу яких покладено концепцію Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) щодо правового регулювання інтелектуальної власності. Особливістю цієї концепції є відсутність видової класифікації об’єктів інтелектуальної власності. Вірогідно у зв’язку з цим ЦК України не використовує таке поняття як «промислова власність».

Закріплені в ЦК України загальні положення про географічне зазначення містяться в його Книзі четвертій «Право інтелектуальної власності». Так, у його статті 420 закріплено перелік об’єктів права інтелектуальної власності, серед яких визначено і географічне зазначення. Водночас глава 45 ЦК України охоплює приписи, що регулюють питання права інтелектуальної власності на географічне зазначення. Оскільки ЦК України є базовим актом цивільного законодавства, він виконує системоутворюючу функцію щодо розвитку законодавства та правового регулювання окремих підгалузей та інститутів цивільного права, у тому числі й тих, що входять у підгалузь права інтелектуальної власності.

У розвиток зазначених положень ЦК України відносини стосовно географічних зазначень окремо врегульовані спеціальним Законом України «Про охорону прав на зазначення походження товарів». Цим Законом також не визначено до якого виду об’єктів інтелектуальної власності належить географічне зазначення. Разом із тим, з аналізу його термінологічного визначення, зафіксованого абзацом дванадцятим статті 1 Закону, згідно з яким географічним зазначенням є позначення, що вказує на географічне місце походження товару, який має певні якості, репутацію або інші характеристики, в основному зумовлені характерними для даного географічного місця природними умовами чи людським фактором або їх поєднанням, – вбачається, що це зазначення спрямовано на ідентифікацію (індивідуалізацію) товару (продукту, послуги) за географічним місцем походження. Це вказує на специфічні властивості географічного зазначення як об’єкта інтелектуальної власності, беручи до уваги те, що під терміном «інтелектуальна власність» (від лат. intellectualis – розумовий) визначають ідеї і духовні цінності, належність яких авторові закріплена у правовому порядку [5, с. 705]. Натомість об’єктом географічного зазначення є не власне результат інтелектуальної, розумової діяльності, не творча ідея, а об’єктивована в географічній назві (населеного пункту, регіону тощо) вказівка на походження товару (послуги), що має значення для забезпечення та захисту економічної конкуренції, комерційних прав виробників, суб’єктів торгового обороту та прав споживачів. За відсутності законодавчого визначення поняття «промислова власність» воно все ж використовується в законодавстві та правозастосовній практиці. Про це свідчать відповідні нормативно-правові акти, як-то: Постанова Президії Верховної Ради України «Про деякі організаційні заходи щодо забезпечення охорони промислової власності» від 2 грудня 1991р. № 1897-ХІІ, Указ Президента України «Про Тимчасове положення про правову охорону об’єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні» від 18 вересня 1992 р. № 479/92, міжнародні двосторонні угоди про співробітництво в галузі охорони промислової власності, укладені Україною з Азербайджаном, Угорщиною, Польщею, Білоруссю, Російською Федерацією, а також узагальнення судової практики (листи Вищого господарського суду від 15 липня 2010 р. № 01-08/415, від 13 липня 2005 р. № 01-8/1234). При цьому в них також порушуються питання правового регулювання географічних зазначень (місць походження товарів). Наведене свідчить про практичну доцільність законодавчої систематизації об’єктів інтелектуальної власності, зокрема конкретизації визначення промислової власності.

Висловлюються також позиції, за якими географічне зазначення відносять до засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту товарів і послуг, при цьому такі засоби відокремлюють від промислової власності. Така позиція, приміром, розкривається у твердженні, що право інтелектуальної власності в об’єктивному значенні втілюється в положеннях законодавства про авторське право та суміжні права, право промислової власності та засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг [6, с. 235]. З наведеного положення вбачається, що промислова власність і засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг належать до різних видових груп об’єктів інтелектуальної власності.

Іншим є підхід, згідно з яким географічні зазначення відносять до промислової власності, яку розглядають як різновид і складову частину інтелектуальної власності [7, с. 163].

Під поняттям «промислова власність» визначають права, що стосуються винаходів, корисних моделей, промислових зразків, знаків для товарів і послуг, фірмових найменувань, зазначень походження товарів, а також захист від недобросовісної конкуренції. Промислова власність поширюється не тільки на промисловість і торгівлю, а й на галузі сільськогосподарського виробництва і видобувної промисловості та на всі продукти промислового чи природного походження (наприклад, вино, зерно, тютюн, фрукти, худоба, мінеральні води, пиво, квіти, борошно тощо). При цьому винаходи, корисні моделі і промислові зразки відносять до об’єктів патентного права [8, с. 319], а такі об’єкти як географічне зазначення, комерційні найменування, торговельні марки – до правових засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарі і послуг [8, с. 28, 399]. Правову основу для такої класифікації забезпечує Паризька конвенція про охорону промислової власності 1883 р. У тексті Конвенції термін «географічне зазначення» не використовується, проте у переліку об’єктів права промислової власності, встановленого в її статті 1, містяться зазначення «вказівка походження» та «найменування місця походження». Ці терміни, як зазначається в наукових виданнях, продовжують використовуватись окремими країнами-членами Всесвітньої організації інтелектуальної власності (далі – ВОІВ), а також все ще традиційно вживаються в деяких конвенціях та угодах. Термін же «географічне зазначення» є відносно новим і вперше був легалізованим у міжнародно-правових документах як результат проведення міжнародних переговорів. Цей термін у правових документах ВОІВ використовується як ширший за змістом, що охоплює правову охорону назв і зазначень, незалежно від того, чи якість даного товару визначається місцем його географічного походженням (найменуванням місця походження), чи просто вказує на місце його походження (зазначення походження) [9, с. 326; 10, с. 919].

Україна є учасницею Паризької конвенції про охорону промислової власності, тож її норми відповідно до частини першої статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України. Це стосується й інших міжнародних договорів, в яких бере участь наша держава, зокрема Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності, що діє в Україні в рамках її членства у Світовій організації торгівлі. Положеннями Розділу 3 цієї Угоди також регулюються питання географічних зазначень.

Таким чином, наведене засвідчує доцільність вдосконалення термінологічного апарату, що використовується в національному законодавстві, з урахуванням напрацьованих міжнародним право і практикою правових конструкцій. Крім того, процес розвитку системи права інтелектуальної власності закономірно супроводжується вдосконаленням підходів і критеріїв щодо кваліфікованого розмежування об’єктів інтелектуальної власності, їх класифікації та систематизації. Нині існують підстави вважати, що в системі об’єктів інтелектуальної власності географічне зазначення належить до окремої групи об’єктів, яку кваліфікують як засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг, що виокремилась з права промислової власності [8, с. 399]. Головне призначення географічного зазначення полягає в індивідуалізації товарів і послуг за критерієм місця їх географічного походження. Саме прив’язка до певного географічного місця (об’єкта) зумовлює їх вирізнення, ідентифікацію в торговому обороті, оскільки з ним пов’язані характерні, унікальні або специфічні властивості товарів (послуг). Ці властивості обумовлюються відповідними природними умовами (ресурсами) та/або людським фактором, що характерні для географічного місця, і власне вони (ці властивості) підлягають правовій охороні, що надається географічному зазначенню.

Цим пояснюються особливості географічного зазначення, для якого, на відміну від інших об’єктів інтелектуальної власності (в тому числі засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг) не висуваються вимоги унікальності (неповторності, новизни). Адже географічні назви, що слугують для цілей такого зазначення, зазвичай є відомими та незмінними. У зв’язку з цим правовий режим, що надається географічним зазначенням, також характеризується рядом особливостей, зокрема щодо таких об’єктів не можуть виникати особисті немайнові права інтелектуальної власності, а «прив’язка» до певного географічного місця зумовлює обмеження у розпорядженні, передачі таких об’єктів. Оскільки ж географічне зазначення стосується товару (послуги), для якого характерні певні властивості, якість або репутація, вбачається, що такі вимоги потребують нормативно-правового закріплення стосовно кожного географічного зазначення. Водночас слушною видається позиція О.М. Клименко, яка, аналізуючи виняткові природні умови, з якими пов’язують географічне зазначення, порушує питання про невід’ємне природне право народу певної місцевості чи країни на такі географічні об’єкти. Відповідно держава від імені народу має здійснювати відповідні регулятивні, адміністративно-управлінські, організаційно-господарські функції щодо ефективного, раціонального користування такими об’єктами [11, с. 69]. Зрештою, оцінюючи правове значення географічного зазначення як особливого засобу індивідуалізації товарів (послуг), доцільно наголосити на тому, що такі об’єкти промислової власності становлять унікальне національне надбання, оскільки з ними пов’язані нематеріальні цінності, що забезпечують конкурентоспроможності національного виробництва.

Список використаних джерел:

  1. Керимов Д.А. Законодательная техника : Научно-методическое пособие / Д.А.Керимов. – М.: НОРМА, 2000. – 127 с.
  2. Промислова власність в інноваційній економіці України: ефективність застосування законодавства та державного регулювання : Матеріали виїзних слухань у Комітеті Верховної Ради України з питань науки і освіти.  Стенограма засідання від 5 жовтня 2009 р., м. Дніпропетровськ // Інтелектуальна власність у формуванні інноваційної економіки України: проблеми законодавчого за безпечення та державного регулювання / За заг. ред. проф. В.І. Полохала. Автор-упорядник: Г.О. Андрощук. – К. : Парламентське вид-во, 2010. – 384 с.
  3. Тараненко О. М. Особливості використання географічних зазначень в Україні / О.М. Тараненко//Часопис Київського університету права. – 2012. – № 1. – С. 232 – 235.
  4. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 т. / За ред. О.В.Дзери, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. – К. : Юрінком Інтер, 2005. – Т. І. – С. 815 – 822.
  5. Юридична енциклопедія: в 6 т. / [редкол. : Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін.]. – К. : Українська енциклопедія, 1998. Т. 2 (Д-Й). – 1999. – 744 с.
  6. Цивільне право. Практикум / за ред. Р. А. Майданика (кер. авт. кол.), Н.С. Кузнєцової, О. В. Дзери. – К. : Правова єдність, 2008. – 621 с.
  7. Юридична енциклопедія : в 6 т. / [редкол. : Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін.]. – К. : Українська енциклопедія, 1998. – Т. 5 (П-С). – 2003. – 736 с.
  8. Право інтелектуальної власності /О.П. Орлюк, Г.О. Андрощук, О.Б. Бутнік-Сіверський та ін.; За ред. О.П.Орлюк, О.Д. Святоцького. – К. : Видавничий Дім «Ін Юре», 2007. – 696 с.
  9. Право інтелектуальної власності : Науково-практичний коментар до Цивільного кодексу України / За заг. ред. М.В. Паладія, Н.М. Мироненко, В.О. Жарова. – К. : Парламентське вид-во, 2006. – 432 с.
  10. Тараненко О.М. «Географічні зазначення»: проблема термінологічної неоднозначності / О. М. Тараненко // Форум права. – 2012. – № 1. – С. 919 – 923.
  11. Клименко О.М. Цивільно-правовий інтерес держави в аспекті прав промислової власності // Зовнішня торгівля: право та економіка. Збірник наукових праць. Випуск 3 (7). Частина 1. – К.: УАЗТ, 2003. – С. 67 – 75.
Автор статті: Дмитриченко Галина Миколаївна – здобувач Інституту законодавства Верховної Ради України.

 


Актуальные заметки:
Поделитесь этой заметкой в социальных медиа: