В умовах розвитку в Україні ринкової економіки деякі інститути цивільного права набувають усе більшого значення, насамперед, це стосується тих інститутів, що втілюють у собі інструменти, засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів (робіт, послуг). До таких належить географічне зазначення (географічне зазначення походження товару).

Виходячи з того, що Конституція України як Основний Закон держави визначає основи політичної, економічної і правової систем, а також основоположні засади забезпечення прав і свобод людини, в межах цієї роботи поставлено за завдання дослідити конституційні засади правового забезпечення права інтелектуальної власності на географічне зазначення. Вихідним положенням для такого дослідження є позиція Конституційного Суду України, висловлена в його Рішенні від 12 лютого 2002 р. № 3-рп/2002, згідно з якою Конституція України як головне джерело національної правової системи є базою поточного законодавства. Вона надає можливість урегулювання певних суспільних відносин на рівні законів, які конкретизують закріплені в Основному Законі положення (Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 45 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про електроенергетику" (справа про електроенергетику) від 12.02.2002 № 3-рп/2002 // Вісник Конституційного суду України. - 2002. - № 1. – С.19. пункт 3.1 мотивувальної частини Рішення).

У праві географічне зазначення віднесено до об’єктів інтелектуальної власності. На це чітко вказує стаття 420 Цивільного кодексу України. Загальні положення щодо права інтелектуальної власності на географічне зазначення вміщені у главі 45 цього Кодексу.

Конституція України містить кілька положень, що безпосередньо спрямовані на регулювання відносин, пов’язаних із інтелектуальною власністю. Так, у частині першій статті 41 зазначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Загальний зміст цієї статті вказує на те, що вона присвячена праву приватної власності (в сенсі речового права). У науці конституційного права поширеним є віднесення його до основних економічних прав людини (Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 45 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про електроенергетику" (справа про електроенергетику) від 12.02.2002 № 3-рп/2002 // Вісник Конституційного суду України. - 2002. - № 1. – С.19. c. 285-286).

За частиною першою статті 54 Основного Закону громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Згідно з частиною другою цієї статті кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом. Свободи та права, визначені статтею 54 традиційно відносять до культурно-духовних прав і свобод (Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 45 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про електроенергетику" (справа про електроенергетику) від 12.02.2002 № 3-рп/2002 // Вісник Конституційного суду України. - 2002. - № 1. – С.19. с. 293-294).

На думку деяких фахівців, предмет регулювання статті 54 Конституції України пересікається з предметом регулювання її статті 41 у частині регулювання права інтелектуальної власності (Відповідність розділу ІІ Конституції України «Права, свободи та обовязки людини і громадянина» міжнародним зобов’язанням України у сфері прав людини / Ред. рада: О.В. Лаврінович, І.І. Ємельянов, В.П. Суботенко та ін. – К. : Фенікс, 2010. – 208 с. с. 150).

Тож, на перший погляд, видається, що саме ці положення виступають конституційною основою для правового регулювання аналізованого права.

Утім зміст права на географічне зазначення розкривається в правовій суті об’єкта, що є різновидом комерційних позначень, а саме: вказівки на джерело та найменування місця походження товарів (послуг) (Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України : У 2 т. / За ред..О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. – К. : Юрінком Інтер, 2005. – Т. І. – 832 с. с. 816)

Географічне зазначення є власне позначенням, що містить вказівку на географічне місце походження товару, який має певні якості, репутацію або інші характеристики, в основному зумовлені характерними для даного географічного місця природними умовами чи людським фактором або їх поєднанням. Таке визначення географічного зазначення термінологічно закріплено у статті 1 (абз. 12) спеціального закону України – «Про охорону прав на зазначення походження товарів».

Питання використання географічного зазначення в господарському обороті регулюються Господарським кодексом України. Згідно з ним використанням географічного зазначення суб'єктом господарювання вважається: застосування його на товарах, для яких зареєстровано це географічне зазначення, а також на упаковці; застосування в рекламі, проспектах, рахунках, друкованих виданнях, офіційних бланках, вивісках тощо (частина друга статті 60).

З наведеного вбачається, що сфера суспільних відносин, які виникають з приводу географічних зазначень і прав на них, не обмежується лише правовим режимом щодо таких об’єктів, а охоплює також сегменти підприємницької (господарської) діяльності, пов’язані з забезпеченням захисту підприємців (суб’єктів права на такі комерційні позначення) від недобросовісної економічної конкуренції, а також прав споживачів.

Тож серед законодавчих актів, які забезпечують її правове регулювання, крім названих кодексів і Закону України «Про охорону прав на зазначення походження товарів», слід також зазначити закони «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», «Про захист прав споживачів», «Про захист від недобросовісної конкуренції», «Про рекламу».

З урахуванням викладеного є підстави вважати, що до конституційних засад правового регулювання права інтелектуальної власності на географічне зазначення належать також положення статті 42 Конституції України, де проголошено принцип захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, встановлено заборону зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, а також закріплено гарантії захисту прав споживачів.

Оскільки право інтелектуальної власності одержало закріплення у Розділі ІІ «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» Конституції України, у тому числі через конституційні гарантії інших прав і свобод людини, його правове забезпечення має здійснюватися відповідно до вимог статті 92 Основного Закону – виключно законами України.

Згідно ж зі статтею 9 Конституції України до системи законодавчого забезпечення у цій сфері входять чинні міжнародні договори з цих питань, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Такі міжнародні договори є частиною національного законодавства України. Серед них важливе місце посідають, зокрема, ті, що зумовлені участю України в міжнародних організаціях, як-то: Паризька конвенція про охорону промислової власності, адміністрування якої забезпечується Всесвітньою організацією інтелектуальної власності (ВОІВ), Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (ТРІПС), що діє у рамках Світової Організації Торгівлі.

У підсумку слід зазначити, що Конституція України виступає правовою основою для розвитку законодавства, у тому числі щодо забезпечення права інтелектуальної власності на географічне зазначення.

Автор статті: Дмитриченко Галина Миколаївна – здобувач Інституту законодавства Верховної Ради України.

 


Актуальные заметки:
Поделитесь этой заметкой в социальных медиа: